ldoru

Кустуріца розчарованно зітхає:

Мурманский чиновник задержан при подготовке взрыва танкера

В Мурманской области сотрудники ФСБ задержали замглаву муниципалитета одного из закрытых городов, сообщает РИА Новости. Его подозревают в подготовке к организации и совершению теракта, заявила пресс-секретарь Управления ФСБ по Мурманской области Елена Голованова.
По имеющейся у спецслужб оперативной информации, чиновник планировал взорвать нефтеналивное судно, чтобы вызвать в Кольском заливе экологическую катастрофу.

В отношении задержанного возбуждено уголовное дело по статье "приготовление к совершению теракта". Кроме того, против неустановленного заказчика преступления возбуждено уголовное дело по статье "подстрекательство к совершению теракта", добавила пресс-секретарь областного ФСБ.

В настоящее время ведется следствие. Другие подробности дела не разглашаются.

Усі три тижні, поки різнокольорові німецькі партії невтомно перемішувалися у постелекторальному калейдоскопі, багатьох наших співвітчизніиків, імовірно, не полишала складна дилема: чи вражаюча до деталей подібність політичних процесів Німеччини-2005 і України-2005 – ознака прогресу суспільства українського, чи кризи суспільства німецького? Обом країнам місяць вересень подарував протистояння жінки, яка вважала, що одержала менше того, на що заслуговує, і чоловіка, що не вважає за потрібне ділитися здобутими позиціями. В обох країнах перевага одної політичної сили над іншою занадто ефемерна, щоб розраховувати на ефективне використання щойно надбаних владних інструментів. Не найменш суттєва деталь: обох країнах вибір політичних сил великою мірою керувався критерієм хто гірше, а не хто краще.
Проте зараз, коли і український, і німецький політикум перетравлює наслідки своїх домашніх компромісів, більш цінним видаються відмінності – особливо ті, що внаслідок відомих процесів в Україні у березні 2006 можуть поповнити список співпадінь.

Призначення фрау Ангели Меркель федеральним канцлером стало наслідком формування „великої коаліції” – найбільшого компромісу у німецькій політиці з 1966 року, коли аналогічій „великій коаліції” вперше дали путівку у життя. Проіснувала тоді вона усього декілька років, не залишивши помітного сліду у німецькій новітній історії. Навіть непомітного, відверто кажучи, теж не залишила.
Більш важливим є факт, що цей компроміс відкриває дорогу довгій черзі компромісів у майбутньому. Парадоксально, але те, що сьогодні стало для Німеччини кроком уперед, завтра може перетворитися на два кроки назад. Причина для цього достатньо очевидна: програма реформ обох провідних партій в принципі не розрахована на компроміси.

Слово „реформи” у Німеччині вбачалися чарівним усіма партіями без винятку. І хоча в українській пресі можна подекуди зустріти кліше про радикальні зміни, уособлені пані Меркель, як противагу до статус кво, що його позначав собою пан Шрьодер, реальність виглядає дещо більш багатогранною. Канцлер Шрьодер від недавнього часу помітно пришвидшив темп реформ, без яких німецька економіка і далі б продовжувала скидати оберти. Більшість коментаторів погоджуються, що ці реформи несуть у собі достатній потенціал для впровадження необхідних змін, із одним великим „але” – наявністю політичної підтримки цим реформам і далі. Незакінчені ж реформи гірше їх повної відсутності – і практичні спостереження, що були доступні абсолютній більшості українців за останні 15 років, переконують.

Ангелі Меркель, натомість, самі лише прожекти реформ коштували цілком відчутного практичного падіння популярності – не тільки серед виборців, але, що ще більш драматично, у своїй власній партії, де таке тяжіння до змін поділяють далеко не всі. Особливо помітним був радикалізм Пауля Кіршгофа, запропонованого нею країні як майбутнього міністра фінансів – пан Кіршгоф здавна намагається переконати Німеччину у перевагах єдиної ставки податку на прибуток (реверанс у бік Маргарет Тетчер). Катастрофічне падіння популярності ХДС\ХСС за півроку, таким чином, можна розглядати не в останню чергу і як спробу німецьких виборців делікатно переконати Пауля Кіршгофа у тому, що проблема податків, на їх думку, цілком зворотня – багаті німці віддають скарбниці замало, а незаможні – забагато.

Динаміка популярності партії Ангели Меркель (у березні ХДС\ХСС вважалася безсумнівним фаворитом, натомість результати голосування стали для партіїї найгіршими з 1949 року) змусила багатьох „федеральних баронів” партіїї - популярних політиків окремих німецьких земель, взагалі поставити під сумнів доцільність перебування фрау Меркель на чолі парті – масла у вогонь підлили заяви Шрьодера про те, що він не бачить своєї партії у кабінеті, очолюваним пані Ангелою. За такими висловлюваннями зацікавлені особи миттю побачили для себе умовний знак – із кимось іншим на чолі ХДС\ХСС, очолювані Шрьодером соціальні демократи були б більш примирливі. Проте Меркель відреагувала швидко, і вотум довіри, винесений їй партією майже негайно по оприлюдненні результатів, консолідував табір і зміцнив її мандат для переговорів.
Не менш вагомим, ніж внутрішньополітичний аспект, є і аспект зовнішньополітичний. Не секрет, що перемога пані Меркель сприймалася багатьма поборниками реформ у всьому Європейському Союзі як вирішальний чинник їх подальшої підтримки. На Даунінг-стріт у Лондоні прокидалися і засинали із мріями про перемогу ХДС/ХСС, особливо на фоні стабільного погіршення стосунків між паном Шрьодером та паном Блером після війни в Іраку. Не лише німецька економіка є найбільшою в ЄС, але й проблеми Євросоюзу проявляються у цій країні найбільш гостро – безробіття і неповороткий ринок праці, старіння населення, все більш загрозливий тягар соціальний виплат. Сьогодні, ситуативна перемога пані Меркель додає мало надій на те, що Німеччина вкотре поведе Європу за собою – тепер уже шляхом реформ.

Не варто очікувати й шивдких змін у політиці стосовно України, хоча привнесена Шрьодером традиція бачити у панові Путінові своєрідного „старосту” східної Європи так чи інакше приречена. Достатньо знаковим є очікуване призначення федеральним міністром економіки одного з стовпів ХДС\ХСС, баварського прем’єра Едмунда Штойбера. Нагадаємо, декілька років тому пан Штойбер заявив, що майбутнє Євросоюзу: „з Туреччиною, але без України”. Щоправда, після грудневих подій минулого в Україні року пан Штойбер незначно підкоригував своє євроінтеграційне кредо: „Майбутнє Євросоюзу: з Україною, але без Туреччини”. Відтоді багато хто з непідробною цікавістю чекає наступних еволюцій герра Штойбера у цьому питанні. Але в цілому, попри дружнє ставлення, розвиток німецько-україніських стосунків буде скоріш за все на 90% визначатися успішністю (чи неуспішністю) кроків України назустріч Німеччині, аніж навпаки.

Ми знаємо, що вибори до Бундестагу 2005 увійдуть до історії. Проте ми ще не знаємо, як саме – як великий крок Німеччини у майбутнє, чи як утрачений шанс його зробити. Більш вагомим є те, що з великою долею імовірності у березні 2006 ми ставитимемо собі таке ж питання – тепер вже щодо нашої власної держави. І здатність українських політиків претендувати на особливий талант провідника до кращого „завтра” визначатиметься не в останню чергу і його увагою до політичного німецького „сьогодні”. Інакше не уникнути нам торгів наявних у нас у більш ніж достатній кількості політичних спекулянтів на кшталт професійного популіста Йошки Фішера і „непідкупних” посткоммуністів Лотара Біскі. Інакше і далі падатиме довіра не лише до політиків, але і до політики взагалі, а життєво необхідні реформи зупиняться під орудою „великих коаліцій” лебедів, раків і щук. Німеччину ж, де до усіх назв посад дбайливо добирають не тільки чоловічі, але й обов’язково жіночі форми, варто щиро привітати із першою в історії „фрау Бундесканцлерін”, та принагідно згадати слова тої ж таки баронесси Тетчер: „Якщо вам потрібно гарно сказане – кличте чоловіка, якщо вам потрібно зроблене – кличте жінку”. Німеччина, нагально потребуючи істотних змін, здається, покликала ту, що здатна їх робити..

Тут повинна була бути давно виношувана концептуальна відповідь братам-росіянам на численні драстичні питання:
православної цивілізаціі,
Ющенка,
ролі облоги московского Білого дому у занепаді ліберальних ідей у Великій Євразіі,
скромної принадності європейскої буржуазії,
американського імперіалізму,
інтернаціоналізму Н.Вітренко,
злодійского розсадника терорзму УПЦ(КП),
і ше багато чого.

А тепер тут просто коротенке прохання до співгромадян-українців.

Дорогі Українці! :)

Давайте нарешті перестанемо відчувати у серці тривожний тиск кожного разу, коли хтось, а першу чергу наші сусди з будь-якого боку, казатиме, що "Помаранчеву революцію" робили антиросійскі сіоністи на кошти забугорних агентів, російский спецназ з Росії не вилітав, хоча в Україну прилітав, шо українців придумав жидомасон Франц Йосип, et cetera, et cetera.... :)

 ....Коли почуємо від будь-кого з наших сусідів, що 50 міліонна нація -лише їх власна бета-версія :)

 ....Коли чутимемо, шо мова, якою денно розмовляють понад 25 міліонів людей, а рідною вважають і того більше - це хлопский діалект :))

 ... Коли нам казатимуть, шо нас від Європи відділяють фундаменталні розбіжності, а з братніми народами єднають інші віковічні цінності, на кшталт тих, що їх нешодавно захишала уфімска міліція у Благовещенску :)))

Згадаймо про Люксембург.....

Люксембург - для тих, хто там не був - це гора, на якій стоїть замок, а довкола гори стоять банки, магазини Гуччі і кафе.
На віддалі 10 кілометрів від замку, банків, магазинів Гуччі і кафе розташовано ще один замок, навколо якого банків, магазинів Гуччі і кафе трошки менше - це вже не Люксембург, столиця Люксембургу, а далека провінція - Мерш.
У протилежну сторону - село без замку, в якому зовсім мало банків, магазинів Гуччі, і кафе, але назву цього села, тим не менш, знають більшість з нас, та і з наших сусідів - навіть тих, хто ніколи не чув про Люксембург - село називаєтся Шенген.

 В Люксембурзі є своя мова - так і називаєтся: люксембурзька.

Очевидно, шо з тими стандартами та критеріями, які наші сусіди застосовують до нас, кажучи, шо ми, українці, і не держава, і не народ, і бути ним не можемо - так шо ж тоді таке Люксембург?! :)

 ....А тепер питання на засипку. Хто з вас колись чув, шоб у прессі, на інтернет-форумах, у ЖЖ або просто в трамваї чи електричці люксембуржці з піною на губах старанно доводили, що Люксембург - окремий народ, в якого своя хата, а в хаті - і своя правда, і воля? :)

І тому давайте, дорогі украінці, остаточно позбавлятися комплексу "молодшого брата". Вірю, шо ми його позбавимося скоро і назавжди.
А якщо до того благословенного часу, почувши від своїх сусідів - з будь-якого боку, що ми і не народ, і не держава, і не культура, нам здаватимется, ніби наша широка і багата замками і селами, навіть і банками, земля похитнулася під ногами, і захочется недмінно переконати всіх і одразу, шо вона і далі стоїть на місці

- згадаймо про Люксембург :)

Запуск цього ЖЖ було відкладено майже на рік, проте лише для останніх двох місяців я можу знайти більш-менш пристойне виправдання, з причин усім відомих.

Президентські вибори в Україні, а найперш залізна воля добитися змін на краше шляхом утведження свободи, рівності і справедливості, стали - і сподіваюся шо це буде належним чином оцінено істориками майбутньйого, відродженніам наповнення тексту, створеного за 228 років до сьогоднішніх днів. Цей текст, шо належить до моїх улюблених, дивним (або навпаки, цілком передбачуваним) чином збігаєтся із настроєм білшості Українського народу у останні дні каденціі президента Кучми.

Дійсно, ми з повним правом могли б сказати, що (перепрошую за відсутність українського перекладу):

Он отказывался давать свое согласие на принятие законов, в
высшей степени полезных и необходимых для общего блага.

Он запрещал своим губернаторам проводить неотложные и
чрезвычайно важные законы...

Он создавал препятствия для осуществления правосудия,
отказываясь давать согласие на принятие законов об организации
судебной власти.

Он поставил судей в исключительную зависимость от своей воли
путем определения сроков их пребывания в должности, а также
размера и выплат им жалования.

Он создавал множество новых должностей и присылал к нам
сонмища чиновников, чтобы притеснять народ и лишать его средств к
существованию.

Он объединялся с другими лицами, чтобы подчинить нас
юрисдикции, чуждой нашей конституции и не признаваемой нашими
законами, утверждал их акты, претендовавшие стать
законодательством и служившие:
– для расквартирования у нас крупных соединений вооруженных
сил;
...
– для прекращения нашей торговли со всеми частями света;
...
– для отзыва предоставленных нам хартий, отмены наших
наиболее полезных законов и коренного изменения форм нашего
правительства;
– для приостановления деятельности наших легислатур и
присвоения себе полномочий законодательствовать вместо нас в
самых различных случаях.

І, гадаю, найкращім новорічним подарунком світові став українский доказ того, що свобода і справедливість не стали за 228 років мертвими словами на пожовклому папері, але що у сердці кожного народу може горіти вогонь віри у правиливіст пророчих рядків:

"... все люди созданы равными и наделены их Творцом определенными неотчуждаемыми правами, к числу которых относятся жизнь, свобода и стремление к
счастью. Для обеспечения этих прав людьми учреждаются
правительства, черпающие свои законные полномочия из согласия
управляемых. В случае, если какая-либо форма правительства
становится губительной для самих этих целей, народ имеет право
изменить или упразднить ее и учредить новое правительство,
основанное на таких принципах и формах организации власти,
которые, как ему представляется, наилучшим образом обеспечат
людям безопасность и счастье.
...

...весь опыт прошлого подтверждает, что люди склонны
скорее сносить пороки до тех пор, пока их можно терпеть, нежели
использовать свое право упразднять правительственные формы,
ставшие для них привычными. Но когда длинный ряд злоупотреблений
и насилий, неизменно подчиненных одной и той же цели,
свидетельствует о коварном замысле вынудить народ смириться с
неограниченным деспотизмом, свержение такого правительства и
создание новых гарантий безопасности на будущее становится правом
и обязанностью народа."